Приречені

Так повільно і неминуче доповзає до кінчиків волосся нудьга... Кожна краплина повільніша за попередню... І всі рано чи пізно опиняються в кружці з чаєм... Окрім нудьги доводиться розмішувати ложечкою ще й дрібненькі часточки чогось, що надає чаю приємний смак... Доведеться знову вислуховувати нарікання совісті... Та знаю я, що лишилося лише два дні... Чомусь байдуже... хоч і страшно...
Такі дивні фантазії... і пальці тягнуться до клавіатури, але не потрапляють на потрібні клавіші... просто тому, що потрібних клавіш нема... О... як хотілось би дізнатися, що в мене якась невиліковна смертельна хвороба і жити залишається всього лише п'ять років... Може й страшно... може й сумно... зате як би я прожила ці роки!
Хотілося б якось вилити це... Говорити, чи співати... без різниці... Лиш би хтось почув... саме так, а не інакше... І розчарування... Щораз дивуюся... наскільки далеко мій світ від... від якого? А інший хіба існує? Так... безперечно існує... Але я в ньому не можу жити... Він пробивається у мій і тоді мені стає моторошно... Я люблю свій світ... навіть його нудьгу... А коли я бачу реальність з іншого боку... починає видаватися, що я зовсім нічого не знаю... що я малесенька дівчинка, яка загубилась і боїться... а люди снують туди і сюди, не помічаючи мене... а буває і таке, що коли наші реальності стикаються, я видаюся дуже дивною, що і викликає незвичайну увагу... Таке враження, що ви зможете побачити моє єство, намагаючись зловити мій погляд... як заворожені... а може це лише мені так здається? Навіть якщо це і неправда, мені подобається так думати... Це викликає ряд нових запитань, але дає відповіді на інші... давно поставлені мною...
Пальці огортає дим... так ніби дразнить мене... я хочу доторкнутися... відчуваю лише прохолоду... тонкі струмочки повільно піднімаються вгору і розбігаються... уста розтуляються і ще один потік випорхує із легенів... такий легкий... клубочеться тонкими ниточками... малює візерунки... і обпалює горло... але я погоджуюсь на це... лише щоб ще бодай раз побачити... зачаровано споглядаю... немов дитина... так тривожно і спокійно водночас... і сумно... Мінорні акорди завжди подобались більше... ні, я не навмисно... просто така я... і хочеться, аби люди не думали, що це пусте наслідування... і водночас байдуже... адже коли я відкриваю їм частинку свого світу, вони вірять... лякаються, захоплюються, але вірять... Якби ж вони могли розділити це зі мною... так, щоб я відчула... але цього не буде... і я не зможу відчути їх... приречені...

Надюха)))

Мені ДУЖЕ сподобалось. Десь на рівні з "Ратушою"! Класно! Про нудьгу - чай взагалі незрівняні образи. Хоча... трохи ти дивакувата дівчина, але то таке...:))) Аби не хворіла. :)))
-----------------------------------------------------------------------------------------
в меру симпатичный маргинал

(((Андрюха)))

гггг.... дивакувата... трошки)))) Тільки не можу я зрозуміти чим тобі так "Ратуша" сподобалась.. здавалося б нічого в ній такого нема..)))

Мне кажется, я

Мне кажется, я поймал ваше настроение.

И как оно Вам?

И как оно Вам?