Спогади.. ГАДИ!

Приємно... Відчуття виконаного обов'язку... Ну, знову те саме, скільки можна? Огидне відчуття
самотності і відчуженості... Це не лікується... Чому? Та ви вже задовбали, я вже стомилась від-
повідати, що зі мною все нормально, я не сумна, я просто задумалась... Невже вам здається, що це буває настільки рідко? Які ви всі нудні... Безпомічність... Знову капає... Навіщо ховатись? Все
одно... Ну і що тут робити? Тут нудно... Не хочу додому... Доведеться десь тинятися... Може когось(?!) побачу... Яке розчарування! Ілюзії розбились як дешевий келих з такої ж якості вином всередині... Він так просто й неминуче впав на кам'яну підлогу і нагло розлетівся на купу шматочків... Весело було спостерігати за цим... Мабуть, вже тоді я мала зрозуміти, та чомусь не почула і не побачила... Мабуть, в Ляльці тоді було надто накурено... Кохання... А що це? Ніколи не відчувала якогось такого... Може Шекспір був навіжений? Чи це я якась не така? Пристрасть, деколи навіть невзаємна... така минуча.... Ну і де ж воно?... Де він? Довго ще?... Так, я знаю, що воно, ну чи він, прийде, коли я цього найменше буду чекати... гг, як смішно... ЗАДОВБАЛО! Піду в науку... ні не можу, треба туди повернутись, принаймні три рази... Не хочу... ні, хочу... яка ж я нерозумна... Чому емоції завжди беруть верх? Вони завжди підкоряють собі розум... Використовувати логіку і прораховувати варіанти... Це так низько... Дарма я його не послухалась... Ні, мені хотілось, щоб за мною побігали! Ну от тепер я бігаю... Це ще гірше... Але я не можу цього позбутись... Що мені робити? Голова болить... Я не хочу гаймориту... Це бридко... Я спіткнулась через спогади і впала в калюжу... Минуле виявилось настільки дурнуватим... Такі незрозумілі переживання... З часом перестаєш розуміти дітей, хоча колись і сам був дитиною... А тепер не можу зрозуміти саму себе... Моя пам'ять показує мені пошкоджений старенький діафільм... І, прокручуючи плівку через старенький апарат, бачу іншу людину... зовсім іншу... і я її не розумію... Хоча і знаю, що якби вона не проіснувала якийсь короткий період, то МЕНЕ зараз би не було... Дивно... Таке враження, що це все відбувалося не зі мною... І усі фарби втратили колір... Усе стало безколірним та ніяким... Лише деколи, пригадуючи це все, заново переживаю ті самі емоції... І мені стає соромно... За те, що я така... А чому соромно? Чому? Перед ким? Отож бо й воно...

[чем дальше, тем хуже?]

очень знакомое чувство, когда разрываешься на части между небом и землей. да и вооще эти посnоянные воспоминания, мысли.. роются, копошатся в голове. не дают иногда уснуть по ночам, потом подавленность переростает в очередную депрессию. и вспоминая прошлое, задаешь себе один и тот же вопрос: почему всё становится только хуже? чем дальше, тем хуже? почему каждый момент нашего прошлого со временем превращается в лучшие дни нашей жизни? почему думая сегодня что хуже уже быть не может, через 5 лет вновь возвращаемся к этому вопросу и понимаем на сколько "сегодняшние дни" были для нас счастливыми. Действительно, наверно всё из-за того, что не ценим по достоинству своего настоящего, и не верим в будущее, а живя прошлым, словно рыба без воды пытаемя ухватиться за последний глоток воздуха... но как научиться наслождаться жизнью прямо здесь и сейчас? не через 3, 5, 10 лет, а именно сейчас? сложно сказать.. не получается мысли повернуть на позитивный лад.. временами это так напрягает..

хм... я на это

хм... я на это отвечу... но в новой записи... долго рассуждать... и ты подкинул мне идею... спс...