Таке звачайне життя-14. Чоловiк

* * *

Квятковская Людмила
Была девчонкой «в теле».
А пацанва любила
Лишь тощеньких девчат.
На Люсю – ноль вниманья,
Все сквозь нее глядели...
Из будущего видно:
Не девочка, а клад.

Отзывчива, сердечна,
Умна и без заскоков.
Готова сделать в дружбе
Навстречу первый шаг.
А юность так беспечна...
Хоть кто-то у истоков
Формированья душ бы
Сказал бы:
-- Надо так... –

Была бы дружба с Люсей
Квятковской мне подарком.
Но я был не умнее
Всех прочих, а глупей...
Была б, наверно, лучшей
И согревала жарко
Мои воспоминанья,
А нынче – горечь пей.

Служила после школы
В галантерейной лавке.
Я заходил порою
Булавки покупать.
С задержкою уколы
Наносят те булавки
Воспоминаний... Злою
Бывает память-падь...

* * *
У шiстдесят четвертiм роцi,
Коли вже в технiкумi був,
На практицi в Кривому Розi
Зненацька новину почув,

Що нiбито у Симферопiль
Пошле його на мiсяць трест.
Насторожив носатий профiль.
Чому не в Харкiв або Брест?

Пiдслухав хтось таємну мрiю,
Яка у Крим хлопчину зве?
Збудила новина надiю.
Але навiщо в Крим? Нове

Щось трест планує будувати?
У бригадира запитать?
Фортуну можна налякати.
Тишком молитись i чекать.

Невдовзi виявилось: правда.
Збирається проводить трест –
(Для практиканта це вiдрада,
Нема i мови про протест) –

З’їзд екскваторникiв – школу
Нового досвiду. Його
В обслугу узяли. Покору
Вiн демонструє, а того

Не вiдкриває, як радiє,
Щоб не позаздрили i – геть!
У практиканта серце млiє...
Вантажiвка велика ледь

Не луснула вiд книг i cтендiв.
-- Готово!
-- У машину! –
«Газ»
Поїхав... Незабаром вгледiв
Знак «Запорiжжя»... Далi… Час

В дорозi промина поволi.
Пейзажi втомлюють. Поснув.
I бачить увiснi: вiн в школi
Якесь бешкетництво утнув...

У Симферополi кiоскi
«Кримдовiдки» усюди є.
-- Хто вас цiкавить?
-- Парахонськi… --
Назвавши прiзвище моє,

Зненацька вiн засумнiвався...
-- Так, маємо таких в Криму... –
З адресою кудись подався...
Вiн засоромився... Чому?

Подумав, що навряд чи зустрiч
З тим, хто у школi cтресував,
Порадує мене.. Всю сумiш
Думок i почуттiв зiбрав

У чашi ваг... Що переважить?
Все ж вирiшiв: не турбувать,
Мене собою не вантажить.
Пiзнiшe, може, побувать

В Криму йому iзнову вдасться.
Тодi заїде навiстить...
Не випадала бiльше масть ця,
Лиш раз так може пощастить.

I не зустрiлися... Вертаюсь
В лихi сороковi назад.
Що бачу, коли в них вчитаюсь?
Ледь приголомшених солдат.

До воїнiв у всiх повага.
(Крiм влади. Влада їх гнiтить).
Рiшучiсть хлопцiв i вiдвага
Дiвчат завОдить... Час любИть...

Кохання i мене дiстало.
Мiй наречений, вiн який?
Про нього серце пiдказало:
Суворий з вигляду, м’кий

Душею... Гострi повоєннi.
Cороковi… Вiн фронтовик --
А я у шлюбному натхненнi –
I ось у мене чоловiк --

Сашко... Вiн старший на шiсть рокiв.
Вiн вчитель. Батько, теж був «шкроб».
Життя складалося з урокiв.
Хотiв Пилип Петрович, щоб

Сини успадкували долю.
Є фотокартка: учнi й вiн.
Батькiвську чесно втiлив волю
Сашко як благородний син.

Мав батько фантастичний почерк,
Потрапив в писарi, коли
У цiсарiв, до вiйн охочих,
Свербiння: вийти з кабали

Нудьги палацової в поле,
Повоювати. Кров пустить...
Солдатська безнадiйна доле!
На волю зможеш вiдпустить

Невiльникiв у одностроях?
На тiй германськiй воював
Мiй батько теж, ходив в героях,
Додому якось приблукав...

Пилип Петрович загубився.
Де, як, коли загинув, зна
Всевишнiй... Потiм свiт зробився
Вже iншим... А його жона...

Вдовиця Катерина замiж
Знов вийшла. Чоловiк – Степан
Її узяв з трьома синами ж,
Повiв родинний караван

В революцiйне бурне море...
I катеринина сестра
З родиною дiлила горе
I радiсть, Ольга. Раз у раз

Петро Михайлович Нагорський,
Брат Ольги й Катерини, слав
Їм грошi… Ним гордився Томський
Медичний iнститут... Анклав

Сибiрський український брата
Не без пiдстави шанував:
Знань в головi його багато,
У iнститутi викладав –

Професор, доктор медицини...
Як мiг, сiм’ї допомагав
Перипетiї злої днини
Долати, з ями витягав...

Пiзнiше з Ольгою-сестрою --
(Сашковi тiткою була) –
Вже нашою з Сашком порою
Я листувалась... Та могла

I про сiм’ю i про дитинство
Сашка i двох його братiв,
Як зберiгали українство,
Розповiсти... А поготiв,

Що з трьох племiнникiв середнiй,
Сашко їй до вподоби був,
Найрозумнiший... Попереднiй,
Найстарший Леонiд стрибнув

У вiчнiсть в бiйцi пiд Москвою.
Мене у долi оминув.
Для нього особливо злою
Була його стезя. Хлебнув

Найбiльше горя...
«Катерина
Була красунею. Красу
Передала кому? Три сина...
Я cхожicть з нею вiднесу

Лиш до Сашка. Узяв i вроду...»
Родина вчила лиш Петра
I Ольгу:
«Бо краса нагоду
Й так найде – такова вже гра

Життєва – щоби вийти замiж...»
Ось так i cклалося. Сама
Була в сiм’ї як бiрюза мiж
Камiнчиками з рiчки. Ма

Найвиточенiшу освiту:
Шляхетний Смольний iнститут
Мав мiсiєю: дати цвiту
Дiвчат знання i лоск, статут

Освiченостi їм пiдвищить,
Освiту й лоск y Ользi дав
Смолянцi благороднiй лiчить
I мов знання... Нiхто не знав

Англiйську так, як Ольга. Мова
Її тримала на плаву
I потiм. Бiльшовицька змова
Закрила Ользi шлях в Москву.

А Київ скористався радо
З тих мовних бездоганних знань.
I не одне партiйне чадо
Училось в неї... Це вже дань

Стремлiнню влади до освiти.
У технiкумi теж вела
Уроки... А партiйнi дiти –
Поза програмою могла

Їм дать шляхетностi уроки,
Iнтелiгентностi – були
Їй вдячнi… В довоєннi роки
Iще Нагурськi жить могли –

Я маю на увазi давню
Вiйну з Вiльгельмом, свiтову,
Являючи сусiдам славну
Мiцну родину i нову

Родинну затишну оселю –
У Кобощi великий дiм
Поблизу Києва... Крiзь стелю
Пройшла фашистська бомба, в нiм

Руйнуючи усе майбутнє.
Рятуючи чужiх малят,
Шляхетне i геройське сутнє
Явила Катерина... Кат

Фашистський завинив родинi?
Цю героїчну жiнку вбив.
Сяй, вiчна пам’ять, Катеринi!
А як Сашко її любив!...

Вдалося Ользi небагато
В зруйнованiй домiвцi взять,
Пiзнiш менi подарувати:
Двi ложечки, щоб чаювать,

Кольє i перстень з темним гарним,
Яким – не знаю – камiнцем...
Сашко в родинi бездоганним
Був чоловiком i отцем.

Дивуюсь: вiн i брат Геннадiй
Без батька виросли, а все ж
Завжди готовi, навiть радi
Пиляти i свердлити теж.

По розмiру вiдрiжуть шибку,
Щоб вiдремонтувать вiкно,
Замок у дверi вставлять швидко,
Поправлять крiсло – i воно

Багато рокiв ще послужить.
Змайструють стелажi для книг.
Неначе хочуть надолужить,
Бо цiнували кожен миг,

Той час, що стратили у бiйцi…
Майстрами виросли й сини.
Почав у найнiжнiшiм вiцi
Їх вчити батько – i вони

Фотографують, грають в шахи
Переплiтають книги так,
Як це в старовину монахи
Робили. Винайшов верстак

Сашко, вони їх пресували
I склеювали, щоб читать
Було зручнiше. Врятували
Багато так книжок. Ковтать

Їх не потрiбно навiть вчити...
Чудово Владик «лiкував»
Книжки, щоб їм I далi жити.
Ще в школi стенографував.

Свiдомо вивчився, оскiльки
Вже вуз собi запланував,
Потурбувався, щоб i шпильки
Не втратив з лекцiй. I писав

Щонайподробнiшi конспекти,
А потiм iспити сдавав
Вiдмiнно, бо всiх лекцiй тексти
В порядку в зошитах тримав.

У Харкiвськiй бiблiотецi
Улiтку практику вiдбув.
I ось яке моралите: цi
Всi навички, що їх здобув

У палiтурному мистецтвi,
Там раптом згодилися. Вiн
Священодiяв, як у жрецтвi –
Книжки ремонтував... Iз стiн

Коли бiблiотеки вийшов,
Вiдраду справжню почував,
Неначе сам у бiйцi вижив –
Книжок чимало врятував.

Оцiнка ясно, що вiдмiнна.
Й характеристика така
Бiблiотекарiв про сина:
-- Велика будущнiсть чека... –

В Бориса спритнi руки теж.
Пiдлогу в мене застелити
Лiнолеумом хоче... Все ж
Приємно все на свiтi вмiти...

Був червень, двадцять восьме. Рiк
Лиш перший по вiйнi. Голодний.
День холосте життя вiдciк.
Нi квiтiв нi оркестру. Жодний

З родини, свiдкiв не було.
У загсi жiнка щось сказала –
I вже до пiдписiв дiйшло –
Врочистостi у загсi мало.

Вручила довiдку про шлюб.
Вона – на сiрому паперi.
Який там ресторан чи клуб –
В квартирi розчинили дверi –

Всi грошi Юлi вiддала,
Вона обiд приготувала,
Сусiдiв-друзiв – їй хвала –
Покликала – i пригощала.

Сашко позвав своїх колег –
Таке було у нас весiлля.
Канiкули... Сашко-стратег
Вiдпустку взяв. Оце дозвiлля

Весiльнiй подорожi ми
Присвячуємо традицiйнiй.
Серед вокзальної юрми
Сашко спокiйний i надiйний.

У Києвi його рiдня.
Тут пом’янули Катерину.
В столицi побули два дня.
Зумiла перевчить родину:

Ранiше Шуркою його
Вci у родинi називали.
Та швидко звикли до мого
«Сашка» -- i це вже уживали

Iм’я. Бо грецьке «Олександр» --
Це – «оборонець», «сильний», «мужнiй»,
Що цiнно для життєвих мандр.
Ми у юрмi дiвчачiй дружнiй

У класi п’ятiм ворожить
На судженого намагались,
Вгадать iм’я того, з ким жить
Усе життя... Як прокидались,

То з-пiд подушки папiрець,
(Один iз багатьох) дicтанем
З iм’ям, з ким пiдем пiд вiнець,
Хто буде судженим, коханим.

У тих забавах «Олександр»
Iм’я нiколи не стрiчалось.
А втiм з медитатiвтих мантр
Само собою називалось

I впевнена була завжди:
За Олександра замiж вийду.
Це факт. Як хочеш, так суди.
Та правда все ж сильнiш за кривду...

В Донецьк приїхали з Сашком.
Георгiй i Наталка радi.
Бабуля кличе в бiк тишком:
-- Чи не могла собi найсправдi

Ти кращого когось знайти?
Цей – одноногий, одноокий –
Калiка. Ти ж красуня. Ти –
I цей, страшний, калiчний, вбогий... –

Я спалахнула. Як завжди
Бабуся «у репертуарi».
Чи не даремно ми сюди
Приїхали? Щасливiй парi

Чудовий настрiй попсувать --
Бабусине найкраща втiха..
-- Так, треба було пошукать.. –
Дратує надзвичайна пиха.

-- Був вибiр неабиякий:
Розумний кожен i путящий...
-- I? –
Погляд баби злий, їдкий...
--I ось, дивись: Сашко найкращий! –

Заткнулася. Мабуть вона
Менi би зичила «майора»-
Енкавеесника. Темна
Була її душа i хвора.

До Новотроїцька довiз
Автобус. Вже моя родина
Мабуть iз жалем, не без слiз
Те мiсце, де щаслива днина

Моя й моїх братiв пройшла,
Полишила. Бо спритна влада
Щось доломитове знайшла
Пiд хатою. I хата – вада.

Бо доломiти тi, як хлiб,
Потрiбнi для металургiї,
Почнуть копатися углиб,
А хати й люди – наче гирi,

Що заважають йти вперед.
Був вибiр: перейти в квартиру.
Для звиклих до землi—не мед.
Чи взяться за тесло й сокиру –

I збудувать собi нову
В чудовiм мicцi гарну хату
Подалi, може, на верству...
Весь розрахунок на завзяту

I дружну працю i братiв
I мами. Батько у штрафротi
Загинув. Вiн би теж хотiв,
Я певна, в радicнiй роботi

Узяти участь, та його
Нема уже на бiлiм cвiтi,
Лиш невтолимий бiль мого
Пораненого серця дiти

Нiкуди неспроможна. Бiль
Iз кожним спогадом про батька
Пов’язаний, неначе сiль
Тi cпогади менi зненацька

У рану сиплють, сиплють... За
Стару садибу дали грошi.
На мicцi, де колись коза
Паслася, де навкруг хорошi,

Просторi краєвиди, там,
Близ Ольгинки, у Волновахи
Сухої видiлили нам
Пiд забудову зeмлю. Змахи

Сокири – i постала вже
Мала хатинка тимчасова...
Чи я змiнилася? Невже?
Нiхто до мене анi слова...

Отам Ольгинка за мiстком,
Ще трохи далi – залiзниця...
Забрало вже мене цiлком
Серцебиття... Це я, дивiться,

Дитинства свiдки... Далi – лiс,
Великоанадольський, штучний.
Бо вiн не сам собою взрiс –
Степ, що донинi нерозлучний

Iз суховiями, лicну
Тендiтну молодь завжди губить,
Анi ,берiзочку одну
Не збереже – дерев не любить.

Перемогти ту мiць слiпу --
Людської мрїї й волi подвиг.
Лiс у безводному степу –
Його цiлющий свiжий подих

Облагородив ближнiй степ,
Вiн став чудовим лiсостепом,
Натхненний приклад всюди, де б
Висаджували лiс пiд небом.

А цей сто рокiв вже живе...
«3» -- на парканi. Тут обiйстя
Повинно наше буть нове –
Згубити неможливо мiсця.

Оце ж Тюленiна? Вона!
Маленька на подвiр’ї хатка.
Ось лiтня кухня без вiкна --
В листi була про неї згадка.

Усе вдчинено. Хто де?
У дворi жодної немає
Душi... А як чужий зайде?
Як не вкраде, то щось зламає.

Не замкнена хатинка. Ми
На вулицю з подвiр’я вийшли.
Колись дитячої юрми
Почули б голоси... Мов вижгли

Войною з вулиць дiточок.
На пустирi з козою Нiна.
Їй – п’ять. Вона взяла кийок –
I тягне, тягне... Животинiа

Впирається, не хоче йти.
Мала сестричка не здається,
За налигач її тягти
Продовжуї, та ще й смiється.

Вона господарює.
-- Де
Матуся наша?
-- На роботi,
Додому – рано – ще не йде...
-- А Микола?
-- В школi…
-- Ти в турботi

Про хату й господарство.
-- Так!
-- Володя...
-- Вiн райфiнiнспектор. –
Сашко:
-- Справляється юнак?
Потрiбен особливий вектор

В характерi, щоб полюбить
Невдячну цю фicкальну долю.
Хлопчину можу те згубить...
-- Порадимося... –
-- Як з водою?

-- Колонка на подвiр’ї є... –
Розсудливе дiвча охоче
Показує, рушник дає,
Палає радiстю дiвоче

Обличчя...
На верхiвцi дня
Вiдчули радiсть в повнiй мiрi,
Коли вся зiбралась рiдня,
Хоч не у хатi – на подвiр’ї..

Знов середовище моє
Зiбралось вкупi просто неба...
-- Сливянка i вишнiвка є,
-- А самогонки i не треба! –

Усi знайомляться з Сашком.
Вiн легко прийнятий в родину
I признається ватажком.
-- Порадьте щось старшлму сину, --

Матуся каже, -- бо його
Та фiнiнспекторська посада,
На мою думку – суєта,
Ще й небезпечна. Я не рада,

Що вiн, неначе вовкулак,
Вишукує, кого б злавати.
Роль неприємна, чи не так?
-- Неперспективна...
-- Утiкати

З посади треба, та й мерщiй...
Ще поговоримо пiзнiще...
-- Бо влада як отой Кощiй...
-- Так, треба геть з цiєї нiши... –

Семен Григорович прийшов
I тiтка Маня нас провiдать.
В Cашковi ветеран знайшов
Свого. Покликав нас обiдать.

Всього багато на вiку
I доброго впiзнав i злого.
В Преображенському полку
Служив i вмiв тримати слово.

Ходив в Палацi в караул,
Дружив з великими князями.
В Лiвадiї cтояв впритул
До царського подружжя. Злами

Эпохи передвiдчував,
Коли з царем христосувався –
Щемило серце, мов бурав
Просвердлив i у нiм зламався.

Кiлькох, призначених в полку,
На перевiрку лiкарняну
Вiдправили – та ще й яку!
Кандидатуру бездоганну

Помазаника цiлувать
I жандармерiя тестує.
-- Цар будеи грошi дарувать,
Нiхто цим даром не нехтує

Та не забудьте дякувать! –
Вони вже йдуть. Не розгубiться!... –
-- Христос воскресе! – Цiлувать
Служивих стали цар, цариця.

Карбованець дарує цар,
Вона – оздоблену шкатулку.
Цей – як яйце, коштовний дар.
У Манi в зручному притулку

Там голки рiзнi i нитки...
Семен у час христосування,
Вiдчув: розпочались витки
Трагiчного. Його дихання

Вже наближаалося... Вiйна
Зламала незабаром долю.
Семена повела вона –
У розвiдку... I вiн по полю

Напластувався... Заслужив
Повагу гордих генералiв.
Денiкiн мужнiм дорожив,
Каледiн i Корнiлов... Ладив

З Брусиловим... Простий солдат?
Нi, не простий. Вiн мав чотири
«Георгiя» -- герой без вад.
З таким дружили командири.

У двадцять першому, коли
Жорстоко всi голодували,
В родинi cправи кепсько йшли –
Хрести й медалi врятували:

Мiшечок проса взяв за них
Семен – у тяжку ту годину
Моральний подвиг допомiг:
Хрести пiдтримали родину.

Сашко й Семен -- фронтовики
В них – кiлька вiйн на перекличцi.
Герої, про свої полки
Розповiдали... Не по личцi

Герой Героя впiзнає.
I їм дискутувать цiкаво.
Ти середовище моє
Осяюєш, вiйськова славо...

Семен, коли прийшов з вiйни,
Орав, прополював та сiяв.
Та досвiду нема цiни.
I час той досвiд не розвiяв –

I в охорону на склади,
Тi, з амоналом, запросили.
I вiн запобiгав бiди,
Щоб вибухiвку не носили

Потай зловмиснi крадiї…
Cкладнi обставини Володi –
Cашка турботи i мої.
Одне всi розумiють: годi!

Встиг вiсiм класiв до вiйни
Володя тiльки закiнчити...
Щасливi мрiї – де вони?
Любив iсторiю учити.

I сподiвався, що колись
Сам в школi викладати буде.
Та ось – обставини зiйшлись...
Навiщо так караєш, Суде?

Шкiльний iсторик вiдчував:
Колега поруч пiдростає.
Володi раз у раз давав
Серйознi книги.
-- Хай читає.

Тацит, Ключевський, Карамзiн –
Батьки iсторiї – науки.
Хай поступово входить син
В професiю... –
Башибузуки

Чужi поклали мрiї край.
При нiмцях не було навчання.
Знай тiльки – вiд облав тiкай –
Зашлють на каторжнi терзання

В Нiмеччину... Пропав кудись
Iсторик той шкiльний Скляренко
Микола свiт Петрович... Знизь,
Польоти, душе, що Шевченка

I Пушкiна в себе взяла...
Володя малював чудово.
Вiйна, що невмолимо зла,
Всi долi зруйнувать готова.

Екстерном за дев’тий клас
Здав по вiйнi… А що же далi?
З надiє дививсь на нас
I очi трепетно питали,

Що далi хлопцевi робить?
Сiм’ї Володiна зарплата
Потрiбна дуже, щоб вiдбить
Атаку голоду. Хлоп’ята,

Микола й Нiна, ще ростуть.
Не впоратись однй матусi.
Та час минає...
-- В цьому суть...
-- Так хочеться учитись в вузi! –

-- У педучилище iди! –
Вирiшує Сашко проблему.
-- Та вчись вiдмiнно лиш, гляди!
Бо посереднього нiкчему

Не побажає брати вуз.
Брат згодився: це справдi вихiд.
-- Середню дасть освiту, плюс –
Можливiсть бути в школi… Вигiд

Аж двi… А далi вже – у вуз.
Для вчителюючих – заочний.
-- За планом дiй – i будеш туз... –
На нас чекає шлях зворотний.

Автобус розсiка iмлу,
Мене увозить вiд родини.
Везу вiд мами у вузлу
Подушки й два шматки тканини

На ковдру -- найщедрiший дар,
З усiх, що будь-коли дiстала.
Спiшить у осiнь календар.
Наталя ще подарувала

Два простирада, а до них –
Пiдодеяльник полотняний,
Двi наволочки – дивний збiг
З дарунком мами... На бажаний

Зворотний поїзд теж вона,
Наталя, нам квитки дiстала.
У враженнях, з вузлом майна,
Яке пiд полку поскладала,

Ледь влаштувалась – i ту-ту!
I розминулася з дитинством.
Що попереду? Долю ту
Моїм наповню доброчинством...